Різдвяна коляда

Різдвяні колядки здавна є одним з основних символів Різдва.

Коляда́ це народно-християнське слов’янське свято в ніч з 24 на 25 грудня за новим стилем на честь початку нового року. Первісно було язичницьким слов’янським святом на честь повороту Сонця на весну. Коляда у слов’янській міфології уособлював середину зими. Однак, на відміну від традиційних видів театру, уже в обрядових дійствах установилася головна видова особливість театралізованих свят: відсутність поділу на виконавців і глядачів — всі учасники свята активні, включені в інтерактивне дійство.

Мабуть чи не найяскравішою рисою святкування Різдва Христового в Україні є колядування. Коріння цієї традиції знаходиться в сивій, ще в язичницькій, давнині, але з приходом християнства в наш край, вона змінила свій зміст, зберігши при цьому свої зовнішні цікаві форми. Дехто з науковців пов’язує слово «коляда» з латинським терміном «календар», дехто бачить в ньому ім’я язичницького божества, що народжує сонце. Майже в усіх древніх європейських народів до нашого часу збереглися залишки давньої традиції вшанування зимового сонцестояння, тому, думаю, обидві теорії походження слова «коляда» певною мірою правдиві. Наші предки святкували народження Колядою нового сонця, бо старе сонце з’їдав лихий змій, а щоб вберегти нове сонце від небезпеки, вони розпалювали вогнища і ходили з ліхтарем від оселі до оселі, співаючи ритуальні пісні. За легендою, молоде сонце від змія врятовувала домашня коза, тому цей персонаж серед колядників зберігся і до наших днів, хоча багато хто і не пам’ятає причини його появи. Колядники вдягалися в урочисті костюми, дехто, зображаючи персонажів історії, одягався відповідно до образу. Особливістю ритуальних пісень і віншувань було закликання на оселю, господаря, господиню, родину, господарство милість язичницьких божеств і побажання успіху в наступаючому році.

Зараз в Україні Коляда асоціюється перш за все з колядками, які співають власне на свято Різдва Христового

Невід’ємними атрибутами свята були вшанування предків, догляд за господарством і спільна родинна вечеря з ворожіннями. За ними слідували подарунки рідним і колядування з розігруванням ритуальних сценок. За сучасності Коляда відоміша як Свят-вечір, де акцент робиться на спільній вечері. Колядки з часом віддалилися від свята Коляди, ставши частиною довших різдвяних традицій.

У давнину різдвяні святки в Україні тривали з 24 грудня до 6 січня. Це було головне зимове багатоденне свято. Протягом цього часу українці вітали один одного з Різдвом, бажали доброго врожаю, щедрого року, багатства і добробуту у дім господарів. А щоб всі побажання втілювалися у життя, існували свої традиції і звичаї, які передавалися з покоління в покоління. Цей час був коротким перепочинком в сільських роботах, короткочасним періодом відносного достатку у більшості сімей і супроводжувався масовими народними звеселяннями!

Фольклористичні дослідження свідчать, що давній ритуал колядування, відомий багатьом індоєвропейським народам, був ритуалом духів предків «Дідів». Уважалося, що «Діди» є своєрідними посередниками між світом живих і потойбічним світом, населеним різними потойбічними істотами — язичницькими богами, духами, що впливали на явища природи чи навіть керували ними, а також людським життям та смертю. Тому без звернення по допомогу до предків-покійників не обходилася жодна важлива подія чи ритуал у житті традиційної общини. Щонайменше раз на рік «Діди» ненадовго поверталися до світу живих. Це траплялося в таємничу й сакральну пору — період, коли кінець сонячного року стикався з його початком.

Уночі на переламі часу, як уявлялося, «Діди» відвідували своїх живих однокровників з метою привернути добро й багатство до кожної родини і тим, власне, зробити хід року, що настає, удалим для селянина. Ритуал обходу дворів у давнину, очевидно, здійснювали служителі язичницького культу: жерці, волхви, які перевтілювалися в образ вихідців з «того» світу. «Діди», у розумінні людей давніх часів, це завжди старі чоловіки, що прийшли здалеку. Саме тому обхідні ритуали згодом стали прерогативою тільки чоловічих та парубочих громад; роль колишнього головного жерця перебрав на себе колядний отаман, що в Україні звався Березою.

Водіння кози — одна з найдавніших різдвяних містерій, що збереглася до наших днів і відбувається у Щедрий вечір.

Тому обов’язковими зовнішніми ознаками колядників були: сива борода та маска білого кольору на обличчі з великими страшними зубами, а неодмінним атрибутом — посох. Одяг і поведінка «Дідів» теж відповідали уявленням про «той» світ. Так, убранням колядників слугувало старе дрантя. «Діди» поводили себе досить незвичайно, навіть непристойно: могли зчинити галас, украсти чи перевернути в хаті все «догори дном», зняти й перенести на сусідню вулицю хазяйські ворота чи хвіртку тощо. Але «той» світ і його вихідці, за уявленням пращурів, мали в усьому бути протилежними світу живих. Цим пояснювалося на диво шанобливе ставлення як до їхніх дій та зовнішності, так і, головне, до сакральних канонічних текстів, що проспівувалися колядниками на спеціальну мелодію, яка звучала лише в цей відтинок часу і більше ніколи в році не повторювалася.

З прийняттям християнства старовинні обряди церква поступово поєднала із умовною датою народження Ісуса Христа. Тому в текстах багатьох українських колядок Ісус допомагає господарю виорати ниву, святі Петро й Павло поганяють йому волів, а Божа Мати носить на поле обід. Акценти в обрядах змістилися, і тепер на більшості українських територій різдвяно-новорічні обходи дворів відбуваються за участю жінок або дівчат. Відпала також необхідність в архаїчному ритуальному маскуванні та атрибутиці, які стали незрозумілими. У деяких різновидах новорічних обрядів («Коза», «Маланка») давні образи «Дідів» змінилися на актуальніші й тому стали зрозумілішими. Кумедні маски «Циганки», «Солдата», «Чорта» — це персонажі, які фігурують у різдвяному вертепі, що вже повністю базується на християнській ідеології та моралі[7], та часто відсилає не лише до релігійних сюжетів, а й обігрує політичні події[9]. За незалежної України перервана комуністичним впливом традиція відродилася і отримала подальший розвиток. Наприклад, Чорта у вертепі замінюють гопники, з’являються алегоричні образи, що відсилають до актуальних подій. Відродився ляльковий вертеп.

На свято Маланки молодь усю ніч щедрує, ходить із «козою», водить переодягненого на Маланку парубка. Традиційні персонажі — «баба» Маланка та «дід» Василь.

У давнину святкове переодягання виконувало важливі релігійно-магічні функції, але з часом цей звичай перетворився на веселу розвагу, маскарад